Ромуальд Траугутт народився 16 січня 1826 р. у Шостакові (на прикордонні між Підляшшям і Поліссям – на захід від Гайнівки). Його батько, Людвік, був адміністратором місцевого маєтку. Своєї матері Ромуальд не пам‘ятав – вона змарла, коли йому було два роки. Вихованням Ромуальда займалася бабця – Юстина Блоцька, яка защепила онукові глибокі релігійні та моральні засади, що відігравали значну роль у всьому його житті.

Ромуальд мав математичні здібності, тому спробував вступити до Академії інженерних військ у Петерсбурзі у 1845 р. Однак, він не мав достатньо підтримки, тому не був прийнятий і був змушений вдовольнитися навчанням у школі саперів у Желехові, яку скінчив у 1848 р.

 

У 1849 р., у складі російської армії (фельдмаршала І.Ф. Паскевича, колишнього намісника царя Миколая І у Польському Королівстві) він вирушив до Угорщини, щоб там придушити визвольний рух. Там він ближче познайомився з методами повстанської боротьби. Повернувшись, 25 липня 1852 р., у соборі св. Яна у Варшаві одружився з Анною Пікель (вона була протестанткою, але перейшла у католицизм). До шлюбу він готувався шляхом цілодобових реколекцій, сповіді та причастя. 

1 грудня 1853 р. вирушив на кримську війну, а після її закінчення, у 1856 р., його запросили викладати у військовій школі в Петерсбурзі. Восени 1859 р. Ромуальд зазнав неочікуваних страждань – смерть забрала спочатку двох наймолодших дітей, а пізніше бабцю та дружину. Фізично та нервово виснажений, він не зламався духовно, навіть ще більше наблизився до Бога. Релігійні цінності він завжди цінував найвище, і цими переконаннями завжди керувався у своїх вчинках. Але у 1862 р. він пішов у відставку (у званні підполковника) та зайнявся своїм господарством на Поліссі. 

До січневого повстання у 1863 р. Ромуальд Траугутт приєднався тільки у кінці квітня, але вже від 8 травня до липня керував невеликим відділом (біля 200 людей), який діяв у кобринському, пружанському та бржеському повітах. До цієї нової місії він готувався шляхом сповіді та причастя. Початково його відділ одержував перемоги (сутички під Гербами та Столінем), але пізніше зазнав великих страт (під час оборони військового табору над Мухавцем) і був розбитий. Після відновлення (і збільшення кількості людей до 500) відділ був спрямований на Волинь, де 13 серпня 1863 р. зазнав поразки під Колоднем. У цей час здоров’я Траугутта погіршилося, але, одужавши (зокрема, завдяки опіці Елізи Ожешкової, яка допомагала повстанцям), він вирушив до Варшави.  

14 серпня 1863 р. Траугутт отримав звання генерала від Національного уряду і був спрямований до Парижа з військово-дипломатичною місією, звідки повернувся переконаний, що повстання треба продовжити до весни 1864 р. Після падіння уряду „червоних”, що вже не панував над ситуацією, відповідно до рішення Національного уряду, Траугутт перейняв керівництво повстанням, у дуже невигідній ситуації для повстанців. Прийнявши владу – 17 жовтня 1863 р. – він не скликав нового уряду замість колективного, який до того часу керував повстанням, а почав урядувати особисто, проте далі вживав назву та печатку Національного уряду.

Від жовтня 1863 р. до квітня 1864 р. він керував повстанням зі свого конспіраційного мешкання у Варшаві (на вул. Смольній) через державного секретаря та командирів відділів. Під його диктатурою повстання набуло нового розквіту. В цей час він переорганізував повстанські війська, а плануючи збільшення мілітарної діяльності, прагнув об’єднати повстанські сили у більший відділ, до рівня корпусу. Намагався прискорити виконання повстанського декрету про звільнення селян, а в січні 1864 р. докладав марних зусиль, намагаючись скликати посполите рушення.

10 квітня 1864 р. генерала Ромуальда Траугутта арештували російські жандарми. До 18 травня він був в’язнем у в'язниці Пав’як, пізніше його перевезено до Варшавської Цитаделі та тримано в павільйоні Х у камері № 10. Під час тяжкого слідчого процесу він з гідністю репрезентував свій народ. У в’язниці він провів тільки 4 місяці. Росіяни вирішили урочисто стратити Траугутта та його чотирьох найближчих співпрацівників – Яна Єжеранського, Рафала Краєвського, Юзефа Точиського та Романа Жулинського. Урочистість події повинна була відібрати полякам волю до подальшої боротьби.

     Коли під час страти – 5 серпня 1864 р. – комендант варшавської поліції запитав: „Траугутт – це хто?”, Траугутт вийшов і – як написала Ольга Голенбовська – „підняв догори хрест, стискаючи його обома долонями, вигукнув як Христос, коли видавано його до рук солдат „Ось я”, а в його постаті, хоча й малій та слабкій, було щось піднесене, неземне, майже святе...”

А російський історик Берг, що був присутній на страті серед 30 тисяч мовчазних смутних людей, записав: „В останній своїй хвилині Траугутт склав руки і звів очі до неба. Так з піднесеною головою він залишався в петлі навіть тоді, коли після вже підтвердженої смерті зняли йому з очей трикутну хустку. Люди почали плакати, кричати від жаху, потім співати „Святий Боже”, але то все заглушив військовий оркестр”.

Тіла страчених залишили на шибениці під посиленою військовою охороною до кінця дня і лише ввечері їх поховали в ямі, викопаній у рові цитаделі, без будь-якої поваги, засипавши вапном, щоб швидше розклалися.

   Генерал Ромуальд Траугутт віддав своє життя в ім’я святості – помираючи, мав лише 38 років.

 

Опрацював: Ян Фаберський